?

Log in

No account? Create an account

musicarchivesua


Музичний архів пам'яті Володимира Івасюка


Previous Entry Share Next Entry
Віктор Морозов
проБАЧИТИ
nartuzan wrote in musicarchivesua

матеріал з тижневика "Україна" (№32, 7 серпня 1988)

"Не від того я помру..."

У час, коли «Бітлз» шокували, а згодом зачарували нашу маленьку планету, а з наших гучномовців лилося: «Гарно нам на полях зорі стрічать, на стальних вороних сіять, орать» (очевидно, йшлося про чергове досягнення в рільництві: спочатку сіять, потім орать), у Польщі навперебій почали створювати нові, здебільшого англомовні, групи. Але прийшов Чеслав Нємен і сказав: «Польська молодь повинна співати польською мовою»... Сьогодні багатьом людям у світі відомі диски під назвою «Чеслав Нємен співає польську поезію».

Віктор Морозов співає українську поезію. Але з ним, як, зрештою, і з цією поезією, майже не знайомі на нашій сла-а-вній Україні.

Творчість Морозова я б наважився порівняти з кельтськими фелідами, які за умов панування римських завойовників були носіями духовності — на противагу бардам, що прагнули миттєвої популярності. Можна б дошукуватися аналогій і в мистецтві індійських поетів-співців каваїв, і в північно-кавказьких гекуоків чи, скажімо, в творчості Боба Ділана або того ж таки Чеслава Нємена. Але явище Морозова все ж найбільше споріднене з давньою українською традицією кобзарства (в цьому плані цікава також творчість ровенчанина Василя Жданкіна), де музика завжди ви-я,скравлювала і відкривала нові й нові глибини слова.

Думаю, що саме час сказати про життєві й творчі витоки Віктора Морозова. Народився він 1950 року на Тернопіллі в місті Кременці, яке освячене іменами Юліуша Словацького й Тараса Шевченка.

Після закінчення (із срібною медаллю) місцевої школи Віктор вступає до Львівського університету на англійську філологію факультету іноземних мов. Навчаючись в університеті, створює одну з перших на Україні самодіяльних, як тоді називали — «біг-бітових», груп «Кво вадіс», яка 1971 року на фестивалі «Львівська весна» здобуває несподівану перемогу. Невдовзі Віктора запрошують до ансамблю обласного аптекоуправління, що, певна річ, мав серйознішу матеріальну базу. Далі — калейдоскоп випадковостей і закономірностей, і ось «Арніка» (від назви гірської цілющої квітки — аптека!) — учасник фінального всесоюзного телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти» в Москві. З піснею «Чорна рілля ізорана» «Арніка» стає лауреатом цього конкурсу. Звання лауреата здобуває й «Смерічка» з піснями Володимира Івасюка. Завдяки «Смерічці» й «Арніці» українська естрадна пісня здобувається на неймовірну популярність. Ось лише декілька прикладів.

Вийшовши у відставку, начальник московського карного розшуку Олексій Екімян (вірменин за національністю) , що здавна мав сентимент до музики і не раз виручав із халеп талановитих музикантів, почав досить успішно працювати у пісенному жанрі. Оскільки на той час Івасюкову «Червону руту» співала вся Європа (та й не тільки), вважали, що українськомйвна пісня вже сама по собі є запорукою надійного успіху. Екімян пише декілька пісень на вірші українських авторів і відтак записує з «Арнікою» свою платівку українських пісень (серед них «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка»). Українські пісні співають найпопулярніші тоді московські «Самоцветы» (на музику Едуарда Ханка) і білоруські «Пісняри».

Але повернімося все ж до «Арніки». Отож, ставши лауреатами всесоюзного фестивалю, хлопці їхали до рідного Львова і небезпідставно сподівалися на захоплений прийом. Прийом і справді був гарячий, мов окріп на голову! Вершителі наших скромних доль своїм навдивовижу зірким оком і гострим слухом зуміли угледіти в «Чорній ріллі» — цій, як стверджував Іван Франко, пісні XIV століття, шкідливі націоналістичні відгомони. «Арніці» загрожувало розформування. Але врятувала хлопців від представників львівської «культури» завідувачка аптекоуправління Віра Миколаївна Васильєва. Вона вишукувала по бібліотеках збірки народних пісень, показувала їх «вершителям», брала хлопців на поруки. Віктора, наприклад, влаштувала до себе вантажником, врятувавши його таким чином від виключення з комсомолу. На той час він вже не навчався в університеті. І ось з якої причини. Львівське студентство видало 1972 року рукописний журнал «Скриня», що мав суто літературне спрямування. Серед творів інших авторів там були й вірші п'ятикурсників англійської філології Олега Лишеги та Віктора Морозова. За однозначним присудом вищестоящих «рецензентів» Лишега та Морозов закінчили університет достроково. А залишався лише один семестр... Звичайно, «Чорна рілля» також зіграла не останню роль у цьому адміністративному фарсі. Все це — 1973-й рік. Рік, в якому, хоч це й дивно (мабуть, хтось притупив свою недремність), виходить перша платівка «Арніки»...

До 1976 року Морозов — у «Арніці». Але коли вже, окрім «залізобетонних» програм, не вдавалося пробити хоч зо дві людських пісні, «Арніка» потихеньку почала розпадатися, а Віктор перейшов (на другі ролі) до Львівської філармонії. З 1979 року — він соліст ансамблю «Смерічка». Тим, хто знає Віктора лише по цій групі, не зайве зауважити, що його «смерічківська» популярність має небагато спільного з тим Морозовим, який нині — один з духовних лідерів у колі молодіжної української інтелігенції.

Отже, майже двадцять років на естраді (з них дванадцять — на професіональній сцені). Наголошую на двадцяти не випадково, бо хочу разом з вами задуматися, чи ж мав рацію шанований в народі Олександр Білаш, коли у зверхньому й трохи зневажливому тоні відгукнувся зі сторінок «України» (№ 14 ц. р.) про непрофесійність певної групи молодих композиторів, серед яких називає імена Віктора Морозова та незабутнього Володимира Івасюка. Як на мене, те, що їм бракувало консерваторських дипломів, ці хлопці компенсували своїм талантом.

А кого ж із «професіоналів» пропонує нам О. І. Білаш? Аж нікого. Причина зрозуміла. Даруйте, але пошлюся на власний приклад. Недавно до мене подзвонив один член Спілки композиторів: «Музику мою прийняли, а ось тексти рекомендують перекласти українською мовою. Така ось халепа. Чи не виручиш?» Ці люди навіть не припускають, що між російською і українською мелодикою може існувати якась, хоч мале-е-сенька, а відмінність. Переконаний, якби завтра їм «порекомендували» перекласти тексти на китайську мову, вони б це в момент...

Тож годилося б членам Спілки композиторів (тим паче, її керівникам) не кидати тінь на молодих, цих «останніх з могіканів», яким ще справді болить доля нашої сучасної пісні, не закликати до чисто паперової професіональності, а подумати, чому на всю Україну в консерваторіях немає жодної (!) кафедри української музики. То про який професіоналізм нам кажуть? Може, мова про космополітизм?.. Хочеться вірити, що письменники ніколи не допустять подібної ситуації з кафедрами української мови й літератури...

Якщо вже зайшло про письменників, то не можна не сказати про те, що в 9-му числі журналу «Всесвіт» за 1987 рік опубліковано бестселер Вільяма Пітера Блетті «Екзорсист» у цілком професіональному перекладі з англійської Віктора Морозова. Не пригадую, щоб хтось із сучасних співаків чи композиторів спромігся на подібне.

На одному з концертів Морозова, що відбувався за цілковитого аншлагу в Спілці письменників, співця слухали люди різного віку й різних уподобань. Треба було бачити, як справжнє мистецтво стирало вікові грані між слухачами. Присутні на концерті американські й польські студенти дивувалися, як ми зуміли так «надійно» заховати цього талановитого співця. Жартували, що в Америці при всьому бажанні нам би не вдалося цього зробити...

Згодом довелося мені зніматися з Віктором в одній з передач Українського телебачення. Дуже прикро, але телевізійне знайомство з Морозовим не буде таке захоплююче. Примітивні режисерські вирішення, стандартні прийоми, хронічна нестача коштів на українські молодіжні музичні програми (а вони ж тепер такі необхідні!) штучно створюють враження периферійності української субкультури. Несміливі відеокліпи мають просто кумедний вигляд навіть у всесоюзному масштабі, а що вже казати про світові стандарти? З таким рівнем конкурентоспроможності нашого республіканського телебачення піднести престиж рідної культури в очах відвиклих від усього українського телеглядачів майже неможливо.

Тепер кілька слів про пісні. Діапазон уподобань Віктора Морозова дивовижний. В його репертуарі як пісні народні (ще з язичницьких часів), так і пісні на вірші дожовтневих і радянських класиків (Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Павла Тичини), композиції на вірші так званих «шістдесятників» (Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського), «сімдесятників» (Олега Лишеги, Миколи Воробйова), «вісімдесятників» (Віктора Неборака, Юрія Андруховича, Олександра Ірванця). Хотілося б докладніше зупинитися на деяких з цих пісень, але пісні все ж краще слухати, ніж говорити про них. Хоча той факт, що Віктор, скажімо, наважився на власну музичну версію вірша Івана Франка «Як почуєш вночі», промовляє про себе (в народі ця пісня Дениса Сочинського побутує з частковим додатком вірша Богдана Лепкого й починається словами «Час рікою пливе»). Мелодія Віктора така ж сумна й шляхетна, як і вірш самого Каменяра. А як щедро-асоціативно звучить музика на вірші молодого іванофранківця Я. Довгана «Не від того я помру»:

«Не від того я помру, що на світі буде война,

А від того, що вона мого вірша не достойна...»

Стилістика вірша нагадує пісні часів першої світової війни, а ритмічне тло пісні перегукується із славнозвісним «Болеро» Моріса Равеля, який, до речі, воював на фронтах першої світової. Мелодика, і це характерно для творчості Морозова, побудована на мужньо-тужливому гуцульському ладі. Дивовижне враження справляє ця пісня!

Коли недавно на концерті унікального на Україні львівського театру пісні «Не журись», куди невдовзі Віктор мав би перейти, я почув рокові композиції талановитого 18-річного учня львівської музичної спецшколи імені Соломії Крушельницької Тараса Чубая, який вважає Морозова за свого духовного наставника, подумалось, що навіть самою своєю присутністю в українській естраді Віктор Морозов для її якісного рівня зробив незрівнянно більше, ніж багато наших рекламованих «метрів», разом узяті. Хай (поки що?) не тиражовано, не голосно Віктор довів і доводить, що й у тому парадному калейдоскопі смерічок, серпочків, чічок і молоточків можна було просто співати пісні з розумними й чесними словами, які так необхідні нашим засмиканим і роз'ятреним душам.

Час руйнування соборів, будемо сподіватися, минув. Пора відбудовувати та будувати. І не забувати, що собори будують у тиші.

Хай творчість Віктора Морозова стане однією з фресок у відновленому соборі нашої рідної культури й духовності!

Вікторе, а що? Кажуть, ще миші не всю «Скриню» перетрубили?..

Іван Малкович


  • 1
чекаємо з нетерпінням!)

вже!
шрифт читабельний?

о, так!
дякую щиро)

до речі, мабуть скорочена версія цього тексту містилася на конверті палатівки "Скриня" Віктора Морозова ("Мелодія", 1989)
http://www.victormorozov.com/ukr/frame.html

О! справді! дякую:)

хотів би послатися на цю статтю
чи міг би ти написати номери сторінок в журналі з нею
дякую!)

стор. 24-25, якщо ще актуально. Вибач, не помітив комент вчасно...

дякую. на майбутнє пригодиться;)

ше, якби ти мав час відсканувати якісь сторінки (про 60-ті і про 80-ті) "львівського року";)))

  • 1